МИКОЛА ШИМЧУК ПРО ІВАНА БОРИСОВА: «МИ ТОДІ ВСІ ВВАЖАЛИ СЕБЕ І ОДИН ОДНОГО ГЕНІЯМИ»

 

 

(продовження – початок у матеріалах «Микола Шимчук – художник чи філософ?» та «ШИМЧУК, БОРИСОВ, БАЛЬЗАК, «ЖОРЖ»…»)

 

…Отже, шикарний ресторан «Жорж» однойменного готелю (1793) на площі Адама Міцкевича у Львові. Наш співрозмовник – професор «Львівської національної академії мистецтв», народний художник України Микола Шимчук (на фото). За сусідним столиком відчуваємо майже фізичну присутність Оноре да Бальзака, який тут неодноразово насолоджувався львівською кавою, якої у Франції «ніц не знайдеш». У цій «компанії» не вистачає нашого головного героя – художника Івана Борисова, який, мабуть, теж дозволяв собі разом з друзями-студентами тодішнього «Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва» поговорити, посперечатись про сучасні напрями у мистецтві. Один з тих самих друзів якраз і сидів перед нами – Микола Шимчук.

 

- Миколо Олеговичу, наш земляк з Донбасу - Іван Борисов – навчався у «Львівській національній академії мистецтв» (тодішній «Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва») у 1968-1973 роках. Саме у ці роки вищу мистецьку освіту у цьому ж виші здобували і ви. Чи були ви знайомі з художником з Краматорська Іваном Борисовим?

 

- Я не просто навчався разом і був знайомим з Іваном – ми мешкали в одній кімнаті нашого інститутського гуртожитку. Але, згодом нас з гуртожитка… виселили через один конфлікт… То ми всією «творчою» кімнатою переселились на зйомну квартиру. А Ваня вже тоді привіз до Львова свою Світлану і у них вже була дитинка – доця Женя. Вони жили поруч – в інших «апартаментах».

 

- Яким був Іван Борисов у ті студентські роки?

 

- Ми всі тоді вважали себе суперталантами, можна сказати – геніями. Перед нами відкривались неосяжні мистецькі світи і кожний з нас бачив себе у тих світах справжньою зіркою. Бачить то бачили, але Іван йшов до своєї зірки своїм шляхом. Він був неймовірним мистецьким «трудоголіком». Іноді, здавалось, що і, сидячи в туалеті, він щось собі малював. У кімнаті весь вільний простір (а його було, як ви розумієте, обмаль) займало його художнє приладдя, яке було ретельно розкладене, і Борисов постійно на будь-чому, що потрапляло під руку, малював свої ескізи – маленькі й великі. Але… якщо йому щось не подобалось у написаному, то Іван ніби вибухав. Він буквально підстрибував з ліжка, а його ескізи разом з приладдям літали по кімнаті. Таким він був  - з одного боку ретельним та працелюбним, з іншого – вибуховим та імпульсивним. Хоча й намагався себе контролювати. Його Світлана реагувала на це спокійно, напевне, добре його знала і розуміла. Бути дружиною такого завзятого художника – непросто.

 

- Пане Миколо, ви вчились та жили разом, проводили разом вільний час, якщо він був. Чи вже тоді могли ви передбачити, що хтось з вас був суперталантом? Чи були серед вас лідери?б

 

- Ні, ми всі були геніями! Які могли бути лідери? Ось один з нас – художник Юрій - Родзевич прекрасно малював, але й у нього не завжди виходили прекрасні роботи. Але коли у нього «виходило», то всі ми це визнавали. Та ж наша «геніальність» не забороняла нам бачити реальність. Ми все це «ловили» і підтримували успіх кожного з нас.

 

- А які оцінки ставили ваші викладачі майбутнім «геніям»?

 

- Різні, але з приводу оцінок ніхто не «заморочувався». Бувало й таке, що студент мав прекрасні оцінки, але ми розуміли, що він ніколи не буде великим художником. Це ми бачили по малюнку, по живопису, по роботі з натури…Оцінки – не головне для нас. Повторюю, що ми всі вважали себе ( і один одного!) геніями і це було для нас головне…

 

(далі – буде)

 

Олександр Мазан, за сприяння Максима Дрогобецького, зі Львову, 3 березня 2025 року  (фото – сайт «Світ львівського художника Миколи Шимчука» (https://mykolashymchuk.com)