35 РОКІВ ТОМУ У КИЄВІ ВИЙШОВ «ЧІНГІСХАН» УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА ВАСИЛЯ ЯНА

 

 

Навряд чи знайдеться українець мого (плюс/мінус ще років з двадцять) покоління, який не читав би трилогію українського письменника Василя Яна (Янчевського) «Нашестя монголів». Або хоча б його історичний бестселер «Чінгісхан». Я свого часу читав його й російською, й у перекладі українською. Аж ось вже тут – у гостинній Вінниці – перебуваючи у «переселенні» (або – «великому переселенні»), знову натрапив на «Чінгісхана». У наш Центр допомоги переселенцям, який розташований в одній із вінницьких шкіл, працівники філії №1 Вінницької міської бібліотеки на чолі з її завідувачкою Ольгою Вергун принесли багато різноманітної літератури: книги, журнали, газети. Серед них і був той самий «Чінгісхан» Василя Яна у перекладі Анатолія Шияна, виданий у «Веселці» 1990 року накладом 300 тис. примірників. Звісно, не міг не скористатися нагодою, та не прочитати його знову й знову, виписавши для себе декілька афоризмів, цитат і просто цікавих фактів, щоби користуватися у своїй журналістській і («чєм чьорт не шутіт») можливій письменницький (є такі поважні люди, які вже не перший рік рекомендують мені писати «длінниє тєксти», тобто прозу) праці. Вже третій абзац книги, а читав я його 10 квітня 2022 року – рівно півтора місяці після «вторгнення… дикого народу»), мене просто приголомшили. Ось як тоді – у 1939-му (напевне, Василь Григорович писав свою «передмову» до «Чінгісхана» ще раніше) Василь Ян кількома рядками виписав «програмні засади» сучасного українського письменника чи журналіста:

 

«…Коли людині випадає нагода спостерігати надзвичайне, як-от: вибух вогнедишної гори, що знищила квітучі селища, повстання пригнобленого народу проти всесильного володаря або вторгнення на рідні землі батьківщини дикого народу, — все це очевидець мусить повідати на папері. А якщо він навчений мистецтва нанизувати кінцем очеретинки слова повісті, то він повинен розповісти свої спогади досвідченому переписувачеві, щоб той начертав сказане на цупких аркушах на науку внукам і правнукам.


А той, хто пережив надзвичайні події і не розповів про них, схожий на скупого, що, загорнувши в плащ коштовності, закопує їх у пустинному місці, коли холодна рука смерті вже торкається його голови… Проте, загостривши очеретяне перо і вмокнувши його в чорнило, я замислився в нерішучості… Чи ж вистачить у мене слів і сил, щоб правдиво розповісти про нещадного винищувача народів Чінгісхана та про його люте військо…»


                    (Василь Ян (Янчевський), вступне слово «Читач, салям!» до роману «Чингісхан» (1939))

 

До цих рядків я теж був у певній нерішучості: чи вистачить у мене слів, щоб правдиво розповісти про нещадного винищувача народів України нинішнього зразка, і… «загостривши перо, вмокнувши його в чернило», я вже не замислювався в нерішучості. Треба писати про те, що зараз відбувається на моїй рідній землі, на моєму рідному Донбасі. А головне – ЧОМУ?!

 

Олександр Мазан, 11 квітня 2022 року, сайт http://www.lisichansk.org.ua.