Ні, сьогодні не про вінничанина, який воює російським генералом проти України і несе на нашу землю горе. Про цього мордатого зрадника та про його родичів поговоримо окремо.
Сьогодні про іншу «другу армію». 60 років тому у російському Ростові-на-Дону, що в якихось сотні кілометрів від кордону України та росії, відбувся один з найпрестижніших волейбольних турнірів тодішнього Союзу – «Чемпіонат Збройних сил СРСР-1964» або, як його тоді називали, «вааружьонка». На той час – у 1964-му – Вінниця остаточно перебрала на себе центр розвитку чоловічого волейболу у тодішньому Прикарпатському військовому окрузі радянського союзу, штаб і всі численні підрозділи якого, включаючи так звану «спортроту», знаходились у Львові. Вінницький ГБО (Гарнізонний Будинок офіцерів) не просто вигравав у львів'ян чемпіонат округу, а й став у 1963-му чемпіоном України серед клубних команд. Тому питання про те, хто представлятиме Прикарпатський військовий округ у Ростові, практично не стояло, хоча Львів, звичайно, трішки впирався. На береги Дону з'їхалися не просто команди всіх округів та груп «савєцкіх» військ (так називалися тоді закордонні військові бази Союзу у Східній Німеччині, Польщі, Чехії, Угорщині та Словаччині), а найсильніша команда Європи того часу – московський ЦСКА, який наполовину складався з українців, СКА Ростов-на-Дону, який потім не один раз братиме медалі та кубки у радянському волейболі, СКА Рига, СКА Баку та низка інших сильних команд професіонального рівня.
Саме в такій компанії вінницький ГБО зумів показати себе «другою армією», програвши у фіналі лише зірковому ЦСКА. Багато хто те «армійське» «срібло» волейбольної Вінниччини не вважає за серйозне досягнення, але я би поставив його, як мімінум, поряд з «бронзою» Кубка СРСР-1976 та «сріблом» «Спартакіади дружніх армій-1977».
Хто виковував те «срібло» зразка 1964-го у російському Ростові проти російського ЦСКА, залишивши позаду не тільки могутній місцевий СКА (Північно-Кавказький військовий округ), а усі інші округи «непабєдімай і лєгєндарнай»?
Тренував ту команда справді легендарна людина – Михайло Лазебник, меморіал якого чомусь перестали проводити у Вінниці, капітаном команди був вихідець з Могилів-Подільщини Петро Повєткін, який, у тому числі й завдяки цій медалі, першим на Вінниччині отримав звання «Майстер спорту з волейболу у цьому ж таки році, а також Микола Томін, Євген Подошек, Володимир Павленко, Олександр Єлфімов, Анатолій Колодій, В'ячеслав Степанчиков та Матвій Трусковський. Членами тієї команди також були Б.Іванов та М.Образцов.
Наскільки мені відомо, у Вінниці до цього часу живе майстер спорту Микола Томін. Побажаємо ж йому здоров'я та купу маленьких радощів, що у ветеранському житті дуже важливо!
А всіх нас хочу поздоровити з тією – 60-річної давнини - перемогою нашої спортивної зброї на російськиій землі, та, безумовно, нашої Великої майбутньої Перемоги з нашою найкращою армією у світі!
Знаю, що десь там у архівах «Волейбольної Вінниччини» зберігаються пожовтілі з часом світлини тієї легендарної команди. Спробуємо її вам представити. Якщо ні, то «Чудесну вісімку», як назвала вінницький ГБО-1964 одна з місцевих газет, можна побачити у «Музеї вінницького волейболу» Івана Макаровича Базяки.
Олександр Мазан, за матеріалами «Часопису про вінницький волейбол» від 14 січня 2016 року, 27 вересня 2024 року
