‹ Назад

«ВОЛЕЙБОЛЬНА ВІННИЧЧИНА – 75 РОКІВ ТОМУ!»

 

 

Відомий дослідник спорту вінничанин Іван Лозовський у книзі «Олімпійці та зірки спорту Вінниччини» (Вінниця, 2001) початком історії розвитку волейболу на нинішній Вінниччині вважає 1949-1950 роки, коли «почались регулярні заняття і волейбол став культивуватися у товариствах «Спартак», «Динамо», «Трудові Резерви», «Колгоспник», «Буревісник» (насправді «Буревісника» тоді ще не існувало, а було товариство «Наука», «та то таке…»), у медичному та педагогічному вишах, на агрегатному заводі. Першими тренерами були: Павло Алоничев, Микола Артюх, Самуїл Орінгель (Козятин), Петро Повєткін, Семен Толчинський. Лозовський вважає, що великим поштовхом для розвитку волейболу на Вінниччині стала дислокація у Вінниці штабу 43-ї Повітряної армії ВПС радянського союзу у 1945 році та зацікавленість керівного складу армії у створенні не тільки волейбольної команди, а розвитку інших видів спорту. Безпосередньо «команда прапорщиків», як її потім будуть називати, почала формуватись у 1950-му році на базі «ГБО» («Гарнізонного Будинку офіцерів») у Вінниці. Фахівці вінницького волейболу вважають, що керівництво армії запросило до Вінниці відомого на той час військового, фронтовика Другої світової та волейболіста збірної Києва Михайла Лазебника (1918-1982), який згодом першим у вінницькому волейболі отримає звання «Заслужений тренер України». До формування команди «ГБО» Вінниця були залучені високопоставлені офіцеру штабу 43-ї Леонід Містечкін та О. Сінельщиков, начальником команди було призначено інструктора по спорту армії Семена Толчинського, головним тренером – Михайла Лазебника, а капітаном команди у її першому складі став Петро Повєткін.

 

З історії спорту у радянський період відомо, що армійські та динамівські команди користувались необмеженими привілегіями, коли через військкомати могли «мобілізувати» будь-якого талановитого волейболіста призовного віку, а потім в рамках так званих «спортрот» створити гарні умови своїм спортсменам, які продовжували понадстрокову службу вже як прапорщики та офіцери з перспективою виходу на пенсію у 38 років та доволі високим грошовим та квартирним забезпеченням. Ось «ГБО» Вінниця і користувався можливостями. Слід зазначити, що «ГБО» (а потім СКА Вінниця і СК ВПС Вінниця) майже не мали конкуренції в самій Україні, бо своїх професіональних команд не мали жоден з трьох військових округів в Україні (Київський – СКА Київ, Одеський – СКА Одеса, Прикарпатський – СКА Львів). Лише на початку 60-х були спроби створити боєздатні команди у СКА Одеса та СКА Київ. Не було класних команд і у «Динамо», де лише на початку 1960-х трішечки пограло «Динамо» Одеса, а вже 1983-го луганську «Зірку» передали з товариства «Зеніт» у «Динамо» і формували команду на базі однієї з військових частин тодішніх ВВ (внутрішніх військ). Саме таким чином у луганському «Динамо» з'явились Ігор Абдрахманов, Юрій Філіппов та інші класні майстри.

 

1952 рік – «ГБО» Вінниця виграє «Чемпіонат Вінниці-1952», «Чемпіонат Вінниччини-1952».

 

1954 рік – «ГБО» Вінниця потужно стартує у «Другій групі» «Чемпіонату України-1954». Вінничани виграють зональний турнір, а у «Фіналі чотирьох» переграють команди Ужгорода, Сум і, у вирішальному матчі – «Металург» Запоріжжя - 3:2. «ГБО» Вінниця виграє «Другу групу» «Чемпіонату СРСР-1954» та отримує право грати у «Першій групі» - з найсильнішими командами України. У складі тодішнього «ГБО» Вінниця грали (за абеткою): Марк Богуславський, Лев Бейлін, Євген Головчик, Борис Коваль, Петро Повєткін, Георгій Чужик, Володимир Шторм, головний тренер – Михайло Лазебник.

(далі – буде)

 

Олександр Мазан, у рамках підготовки матеріалів до книги «Сто років волейболу в Україні», 3 липня 2025 року