‹ Назад

75 РОКІВ ТОМУ НА ВІННИЧЧИНІ ЗАРОДИВСЯ ПРОФЕСІЙНИЙ ВОЛЕЙБОЛ

 

Як повідомлялось раніше, інформаційний проєкт «Волейбольна Вінниччина» готує до випуску книгу з майже сторічної історії вінницького волейболу під робочою назвою «Волейбольна Вінниччина. ЛЮДИ. ПОДІЇ. ФАКТИ». Зокрема, відомо, що професійний волейбол на Вінниччині зароджувався 75 років тому…

 

1949-1950 роки - відомий дослідник спорту вінничанин Іван Лозовський у книзі «Олімпійці та зірки спорту Вінниччини» (Вінниця, 2001) початком історії розвитку волейболу на нинішній Вінниччині вважає 1949-1950 роки, коли «почались регулярні заняття і волейбол став культивуватися у товариствах «Спартак», «Динамо», «Трудові Резерви», «Колгоспник», «Буревісник» (насправді «Буревісника» тоді ще не існувало, а було товариство «Наука», «та то таке…»), у медичному та педагогічному вишах, на агрегатному заводі. Першими тренерами були: Павло Алоничев, Микола Артюх, Самуїл Орінгель (Козятин), Петро Повєткін, Семен Толчинський. Лозовський вважає, що великим поштовхом для розвитку волейболу на Вінниччині стала дислокація у Вінниці штабу 43-ї Повітряної армії ВПС радянського союзу у 1945 році та зацікавленість керівного складу армії у створенні не тільки волейбольної команди, а розвитку інших видів спорту. Безпосередньо «команда прапорщиків», як її потім будуть називати, почала формуватись у 1950-му році на базі «ГБО» («Гарнізонного Будинку офіцерів») у Вінниці. Фахівці вінницького волейболу вважають, що великим поштовхом розвитку волейболу на Вінниччині стало запрошення до Вінниці відомого на той час військового, фронтовика Другої світової та волейболіста збірної Києва Михайла Лазебника (16.08.1916- 19.10.1982), який згодом першим у вінницькому волейболі отримає звання «Заслужений тренер України». До формування команди «ГБО» Вінниця були залучені високопоставлені офіцеру штабу 43-ї Леонід Містечкін та О. Сінельщиков, начальником команди було призначено інструктора по спорту армії Семена Толчинського, головним тренером – Михайла Лазебника, а капітаном команди у її першому складі став Петро Повєткін.

 

З історії спорту у радянський період відомо, що армійські та динамівські команди користувались необмеженими привілеями, коли через військкомати могли «мобілізувати» будь-якого талановитого волейболіста призовного віку, а потім в рамках так званих «спортрот» створити гарні умови своїм спортсменам, які продовжували понадстрокову службу вже як прапорщики та офіцери з перспективою виходу на пенсію у 38 років та доволі високим грошовим та квартирним забезпеченням. Ось «ГБО» Вінниця і користувався можливостями. Слід зазначити, що «ГБО» (а потім СКА Вінниця і СК ВПС Вінниця) майже не мали конкуренції в самій Україні, бо своїх професіональних команд не мав жоден з трьох військових округів в Україні (Київський – СКА Київ, Одеський – СКА Одеса, Прикарпатський – СКА Львів). Лише на початку 60-х були спроби створити боєздатні команди у СКА Одеса та СКА Київ. Та вони так і залишились спробами. Не було класних команд і у «Динамо», де лише на початку 1960-х трішечки пограло «Динамо» Одеса. Тільки 1983-го луганську «Зірку» передали з товариства «Зеніт» у «Динамо» і формували команду на базі однієї з військових частин тодішніх ВВ (внутрішніх військ). Саме таким чином у луганському «Динамо» з'явились Ігор Абдрахманов, Юрій Філіппов та інші класні майстри…

 

Цими днями Президія «Вінницької обласної федерації волейболу» обговорила можливість (і важливість!) відродження турнірів – «Меморіал Михайла Лазебника», який проводився у міжнародному форматі, та «Меморіал Петра Повєткіна» - людей, які, як бачимо, закладали фундамент вінницького професійного волейболу.

 

Додам, що автори майбутньої книги зацікавлені у різноманітних матеріалах щодо історії нашого волейболу.

 

Олександр Мазан, 17 грудня 2025 року