‹ Назад

ІНТЕРВ’Ю З КОТЛЯРЕВСЬКИМ АБО «ТРИ РАНДОМНІ ФАКТИ ПРО АВТОРА ЕНЕЇДИ»

 

Примітка від мене. Привіт усім! Що ж… Це чергова спроба відродити рубрику #рандомфакти. Я вирішила її трохи модернізувати. Якось в коментарях бачила пропозицію зробити такі дописи в більш художньому стилі… Тому, ось! Вашій увазі коротке інтерв’ю з Іваном Котляревським.  Відразу невеличке попередження – усі відповіді були сформовані на основі загальнодоступної інформації з Інтернету й стилізовані за допомогою ШІ, ніби це говорить сам пан Котляревський. Тепер – приємного читання.

Сьогодні в нас у гостях автор офіційно першого українського літературного твору «Енеїда» – Іван Котляревський. 

Розпочнемо наше інтерв’ю з ознайомчої інформації – коротко розкажіть про себе.

 - Здорові були, панове громадо! Маю за честь відрекомендуватися: Іван Котляревський, покірний ваш слуга, що грішним ділом і вірші складає, і для театру комедії вигадує, і в справах громадських намагається бути не останнім. Побачив я світ Божий 9 вересня року 1769-го у нашій славній Полтаві, у господі дрібного дворянина, що справно тягнув лямку канцеляриста в магістраті. Батько мій, дай Боже йому царство небесне, і мене готував до духовної ниви — тож гриз я граніт науки в семінарії Катеринославській. Та ба! Душа моя до сутани не лежала, бо тягло мене не до кадила, а до живого слова. Пішов я згодом у люди: де пером у канцеляріях скрипів, а де в панських маєтках діток розуму навчав. І скажу я вам, що саме там, серед простого люду, знайшов я справжній скарб. Ходив я поміж селян, прислухався до кожної приказки, занотовував пісні їхні щирі та звичаї прадавні. Бо нема нічого милішого серцю, ніж мова наша співуча та побут нашого козацького роду!

Напевно найчастіше ви чуєте питання про «Енеїду». І воно мене теж цікавить, тому давайте трохи поговоримо про неї. Що був за скандал пов’язаний з твором?

- Скандал, кажете? Е-е, ні, то не просто скандал був — то була справжня баталія! Мав я нещастя зіткнутися з таким собі паном Максимом Парпурою. Чи повірите ви, що цей чоловік, не спитавши ні мого дозволу, ні благословення, насмілився виставити моє дитя — мою працю — на загальний огляд?! Украв, наче циган коня на ярмарку! Уявляєте моє обурення? Гурчало в мене в грудях так, що Полтава здригалася. Сварилися ми з ним до хрипоти, бо не личить чесному дворянину отак нишком чуже добро показувати без дозволу. Тому, коли прийшов час готувати справжнє, до ладу доведене видання, я не втерпів і віддячив йому «по-нашому». Залишив я для того видавця в «Енеїді» кілька рядків, щоб кожен знав, як воно — без дозволу чужі вірші друкувати:

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику:

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку.

Чужеє оддавав в печать;

Без сорома, без Бога бувши

І восьму заповідь забувши.

Чужим пустився промишлять.

Ого! Думаю, в того пана кипіла кров при кожній згадці цих рядків. Красива помста.

- Вельми дякую.

Також мені відомо, що ви у 1816 році стали директором Полтавського театру. Розкажіть трохи про цей період.

- То була золота пора! Саме тоді душа моя забажала живих картин на сцені, і з-під мого пера вийшла «Наталка Полтавка» — дівка чесна, розумна і серцем чиста, справжня наша полтавочка. Хто б міг подумати, що згодом пан Микола Лисенко, великий майстер музики, покладе її історію на ноти, створивши таку оперу, що й у Європах не соромно показати! А за Наталкою поспів і «Москаль-чарівник» — водевіль на потіху публіці, щоб і посміятися, і над життям розважити. Але що то за п’єса без справжнього таланту? Бог послав мені знайомство з Михайлом Щепкіним. Хоч і був він тоді кріпаком у трупі Штейна, та іскру мав таку, що затьмарювала найвельможніших панів. Ми з ним не просто затоваришували — ми стали рідними по духу. Дивився я на його неволю, і серце моє кров'ю обливалося: як же так, такий діамант — і в кайданах? Тож приклав я і рук, і зв'язків, і зусиль, аби викупити Михайла на волю. Слава Богу, вдалося! Бо талант не може бути в клітці, він має належати всьому народові. Ох, панове, стільки всього тоді переплелося — і сльози, і сміх, і боротьба за людину.

У вас дуже насичене життя. А ви справді були членом масонської ложі «Любов до істини» разом із Сергієм Волконським та Семеном Кочубеєм?

- О, ви зазирнули у найтемніші куточки моєї біографії! Так, грішним ділом, було й таке. Масонська ложа «Любов до істини»... Звучить пишно, чи не так? Збиралися ми з товаришами при свічках, за зачиненими дверима, і вели розмови не про полювання чи карти, а про долю нашого краю, про волю та про те, як зробити життя людське кращим. У тому колі поважних мудреців випала мені особлива честь — бути витієм. Знаєте, що воно за роль така? То не просто язиком плескати. Витій — то голос громади, оратор, що має словом палким, наче добра оковита, запалювати серця та вести за собою думку. Я розгортав перед братчиками сувої красномовства, доводячи, що правда та справедливість — то вищі цінності для кожного чесного мужа. Хоч і приглядало за нами гостре око жандармерії, та хіба можна спинити дух, що прагне світла істини? Багато тоді було переговорено, багато надій плекалося.

Ваше життя було сповнене роботою, творчістю й хорошими вчинками. Люди вашого покоління згадували вас, як веселого та привітного… Як того, хто добре ставився до простих людей. Не дуже зручно це уточнювати, але все ж варто зазначити для читачів. Іван Котляревський перед своєю смертю (10 листопада 1838 року) відпустив на волю шістьох кріпаків. А дім у Полтаві на Івановій горі заповів своїй економці — унтер-офіцерській вдові Мотрі Векливечивій. Вся Полтава проводжала письменника в останню путь, а Тарас Шевченко присвятив такі слова:

...Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!...

І заключне питання. Щоб ви хотіли б сказати нащадкам?

- Дорогі мої земляки, далекі й близькі нащадки! Дивлюся я на вас через товщу років і ось що скажу: бережіть своє. Не цурайся свого роду, бо в ньому — ваша сила. Я колись і «Енеїду» почав писати не для слави гучної, а щоб довести всім скептикам: наша мова — то не «мужицьке наріччя», а діамант, який треба вміти відшліфувати. Будьте, як той Еней: хоч куди б доля вас не закинула, хоч які б «чужі краї» та негаразди не стрічалися на шляху — не губіть козацького духу! Будьте завзяті, трохи з іскрою в очах і з великою любов’ю до своєї землі в серці. І ще одне: любіть людину. Чи то проста дівчина Наталка, чи то солдат-москаль, чи бідний кріпак — за кожним обличчям стоїть душа. Будьте милосердними, допомагайте один одному.  Бо чини та гроші — то все марнота, а добре ім'я та щира пісня — то вічність. Смійтеся на здоров’я! Бо сміх — то найкращі ліки від туги. Поки українець сміється над своїми бідами, він непереможний. Живіть правдою, тримайтеся купи і хай над вашою Полтавою — та й над усією Україною — завжди буде мирне небо!

 

Післяслово. Я також зробила коротеньке відео по темі. Залишаю вам посилання - https://youtube.com/shorts/_JssioOBbJc .Мені дуже приємно, якщо ви і його оціните.